Про бідного хлопця і чарівний перстень

Діялося це давно, в далекій країні. Жив один бідний чоловік, а дітей не мав. Був він лісорубом. Хоч від ранку до ночі і працював важко, та дуже хотів мати дитину. А дітей нема й нема. Журився бідний чоловік, сумував. Жінка також не раз, не двічі гірко поплакала.

А коли виділа, як інші жінки несуть на руках дівчину чи хлопчика, милуються ним, місця не знаходила. Одного разу бідному чоловікові прийшло на думку: «Будемо постити, молитися, щоб і у нас була дитинка». Довгий час постили, а дитини не було й не було. Прийшло так, що постити перестали, і молитися перестали. Та жінка відчула себе тяжкою. — Чую, що буду мати дитину! — сказала чоловіку.

Радіють чоловік і жінка, бо вже не залишаться одні. Чоловік ходить на роботу, як і ходив, працює багато, ще більше, ніж працював. Жінка хазяйнує дома. Минали тижні, минали місяці. Настав час родити.

Одного Ранку, коли чоловік був у лісі на заробітках, жінка відчула біль на дитину. А в давніх часах пе було того, щоб жінки родили в лікарні. Народжували дома, дома проводили і час після родів. Жінка швидко попросила сусідку, щоб та покликала породну бабу. Повитуха прибігла, коли роди почалися. Народилася одна дитина, а мати чує, що буде й друга. Так жінка народжувала цілий день, і прийшло дітей па світ стільки, що не було їм ліку…

Увечері повернувся з роботи чоловік. Відчинив двері, ступив через поріг, а породна баба до нього крикнула: — Помалу! Не стопчи дитину. Дивися, на землі хлопчик лежить. Хоче дитину чоловік обійти, а бабка знову кричить: — Не потопчи дитину!

Обійшов чоловік громадку дітей, роздягається, хоче одяг покласти на лавицю, а до нього знову: — Там дитина, туди не клади одяг! Всюди діти та діти. Дивується чоловік: — Та скільки вже дітей народилося? — Скільки? Ми й самі не знаємо!

Полічити не можемо. Чоловік і радий, і не радий, бо страх його бере. Думає: «Як стільки дітвори виховати?» Важко заробляти хліб для великої родини. Не раз діти голодніли, не раз і біди навиділися, доки підросли.

Хлопчик, що народився останнім, був найсильніший і наймудріший. Так воно вже й буває: старший слабий, наймолодший — дужий. Не може чоловік заробити стільки, щоб собі, жінці, дітям купити який одяг. Великій родині треба їсти, а їсти не вистачає. Діти ходять дома голі — як народилися. Молодший хлопчик був наймудрішим.

Каже він одного разу своєму батькові: — Няньку, я іду світом! Буду служити десь, дещо зароблю. — Як, сину, будеш служити, коли ти голий? На тобі ніякого одягу нема! — Якось буде. Знайду такого газду, який мене приодягне… Дуже хотів молодший хлопчик іти на заробітки.

А родичі не можуть дати йому на дорогу ні копійки, ні окруніка хліба. — Ну, коли так хочеш іти, іди. Хата бідного чоловіка стояла на краю села, під лісом. Хлопець попрощався з батьком, з матір’ю, з братами і сестрами, рушив у дорогу. Іде він полем. Недалеко від хати втямив опудало — таке господині звикли класти в коноплі, щоб птиця насіння не їла. Узяв хлопець шапку, що висіла на опудалі. — Ну, гаразд!

— каже сам собі.- Вже є що на голову покласти. Іде далі, все далі. Дивиться: в капусті знову опудало — поношений одяг на жердці. Вітер віє, а опудало гойдається, як живе. Боїться його і звірина, бояться і птахи. Взяв хлопчик рваний одяг.

Вже не зовсім голий. Яке є, таке є, а все ж — одежина. Йде хлопчик через села, через ліси, поля, ріки і гори. Зустрічає на дорозі глибокі і широкі води… Так заплив хлопець до густого темного лісу.

Нелегко пробиратися від дерева до дерева. Та хоче він піднятися на високу гору. А зголоднів так, що вже сил нема. Коли хлопчик перейшов гору, ліс, на дорозі увидів світло. Нахилився, а світло блиснуло в очі. Підняв хлопець, дивиться.

А то був золотий перстень. Подібне хлопець побачив уперше, не знає, для чого він. Поклав перстень до кишені, щоб не загубити. Йде хлопець далі, видить: стоїть прекрасний явір. Під деревом криниця з чистою водою. Сів відпочити. Голоден, вже давно не їв, та бодай води напитися хоче. — Нап’юся, марно я і не ситий.

Вода додасть сили! — промовив собі, припав до джерела. Напився, сів під явора. І прийшло на думку подивитися па те, що він знайшов, чому воно кругле, чому світиться. Вийняв персня з кишені, обертає ним, дивиться ззовні, зсередини. Крутив перснем доти, обертав доти, що одягнув його на палець. Пальці оглядає, дивується: «Яка краса!

» Крутнув перснем довкола пальця. Тут же з’явився Чорний чоловік і промовив: — Що потребуєш, пресвітлий царю? Хлопчик так налякався Чорного чоловіка, що впав на землю й зомлів. Довго лежав як мертвий. Полежав, полежав, потім отямився.

Видить: Чорного чоловіка нема. Коли опам’ятався, почав думати: «Що то може бути за чоловік?» Думає про Чорного чоловіка, дивиться на перстень. Доти дивиться, що знову крутнув ним. Знову з’явився Чорний чоловік й спитав: — Що потребуєш, пресвітлий царю? Хлопчик налякався, але вже не так сильно, як перший раз. Та на запитання відповісти не міг. Чорний чоловік знову постояв, почекав і зник.

Думає хлопчик після того, як отямився: «Що за чоловік являється? Чого називає мене царем? Який я для нього пар?» І додумався до такого: «А може, тому Чорний чоловік явився, що я крутнув світлим коліщатком? Та коли він ще раз спитає мене, що я хочу, попрошу їсти, бо я такий голо ден, що з ніг паду. Попробую ще раз покрутити коліщат ком». Обернув хлопець перснем довкола пальця. Тут же з’явився Чорний чоловік.

— Що потребуєш, пресвітлий царю? Я вже третій раз приходжу й питаю тебе, а ти не відповідаєш. Знай: я твій слуга! Що загадаєш, все для тебе зроблю. Звуть мене Вуріаш, — Я дуже голоден! — з страхом промовив хлопчик.

Як тільки це хлопець сказав, перед ним явився красний столик і стільчик, щоб хлопець мав на що сісти. На столику такі страви, яких душа баягає. Добре поїв хлопець, води напився і знову задумався. «Може, Чорний чоловік мені дасть якого одягу, не буду по світу ходити обідраним?» Крутнув хлопець перснем, з’явився Чорний чоловік: — Що потребуєш, пресвітлий царю? — Хочу якусь одежину, щоб не ходив цуравим.

І з’явився на столику одяг. Хлопець вже не такий голодний, вже не такий обідраний. Весело співаючи, рушив полем. Коли проходив коло села, знову крутнув на руці перснем. — Що потребуєш, пресвітлий царю? — Треба мені грошей.

Хотів би я собі купити щось, а платити не маю чим. Відразу з’явився на столику мішечок золотих. Зайшов хлопчик до села й обдарував таких бідних, яким був сам… Ходив хлопець з села до села, з міста до міста, потрапив до столиці, в якій жив один цар. Надоїло хлопчикові блудити по світу, хотів він залишитися в столичному місті. — Треба братися до якоїсь роботи! Я йду просити до царя службу! — сказав собі й пішов. Прийшов до царських воріт. А тут стражі не пускають.

Сказав про те, що хоче найнятися до царя на службу. Тут його і впустили. — Добрий день, пресвітлий царю! — Доброго здоров’я, хлопчику! Що ти хочеш від мене?

— Глядаю роботу. — У мене якраз звільнився садівник. А мій сад прекрасний, квітів у ньому багато. Треба мені садівника. Коли можеш бути садівником, я радо тебе прийму.

Хлопчик не знав ніякої роботи, та сподівався на перстень. — Беруся бути у вас садівником! І цар призначив його садівником. Понад вечір хлопець крутнув перснем: — Що потребуєш, пресвітлий царю? — Я взявся бути садівником у царя.

А такої роботи ніколи не виконував. Вчини так, щоб у царському саду був порядок. — Не журися нічого. Лягай спокійно спати. Ранком, як піднімешся, іди в сад, бери мотику, лопату, щось ніби копай.

Увидиш, що дерева, квіти рано ще кращі будуть, як тепер. Ранком хлопчик пішов до царського саду, щось ніби робить. А дерева, квіти стали такими прекрасними, що подібних ніде в світі нема. Полюбив цар хлопчика. А ще більше полюбився хлопець царевій дочці. Коли вона увиділа прекрасні квіти, що росли в саду, прекрасні дерева, весь час ходить коло хлопця. Навіть спати їй не хочеться увечері.

Весела, щаслива, співає… Роки минали. Хлопець ріс, став легінем. Час йому вже і в армії служити. Покликали його на військову комісію, оглянули і взяли до армії.

Став він рекрутом. Цар мав канцелярію, в якій різні урядові справи зберігалися. А канцелярія була страшна, бо до неї сам чорт заходив. Скільки сторожів не ставали, чорт їх забивав, урядові папери розкидав, непорядок чинив. Уже багато вояків погинуло в тій царській канцелярії — щоночі погибав один вояк.

Бояться йти на варту хлопці, знають, що тут смерть чекає кожного. Зажурився цар: якою силою прогнати нечистого? Покликав різних ворожбитів і ворожок, знахарів і знахарок. Ворожили, заклинали, проклинали, та не помагало. Тоді цар оголосив: — Котрий вояк або офіцер прожене чорта, того буде царська дочка.

Та і вояки, і офіцери бояться. Нікому не хочеться помирати. Погодився вартувати канцелярію хлопець-садівник. Цар шкодує хлопця, бо знає, що може позбутися мудрого робітника. І питає: — Берешся прогнати нечистого? — Беруся, якщо дасте мені те, що буду просити. — А що тобі треба?

— Дайте карти, всіляких міцних напоїв, кілька пляшок води, щоб була по цвіту така, як вино. Дайте скрипку, вели ку дерев’яну колоду, свердел, десять залізних клинів і заліз ну довбню. — Та це невелике діло! Приготували для хлопчика-садівника все, що просив, і внесли до канцелярії. Коли настала ніч, хлопець зайшов до приміщення без зброї. Взяв карти, сів коло стола, грає сам в собою.

Ураз хлопець чує: щось гуде. Хоч двері були на замку, той зайшов. А чорт, відомо кожному, картам радий. Бо карти — чортова гра. Тільки увидів у руках хлопця карти, як говорить: — Що чиниш, друже? — Забавляюся, та шкода, що не маю з ким. Я один. — Давай до тебе сяду, будемо разом грати.

— Якщо знаєш, сідай! — Та де би я не знав? Сів чорт за стіл, почалася гра в карти. Грали кілька хвилин, а хлопець каже: — Насухо грати не хочу. Справжні картярі звикли собі і випити.

Піднявся хлопець-садівник, взяв пляшку міцної паленки, поставив перед чортом. Перед собою хлопець поставив пляшку води. П’ють, попивають. Чорт грає в карти, п’є паленку, хлопець грає в карти, п’є воду. Коли чорт випив літр паленки, хлопець підсунув йому пляшку міцного вина. До себе поставив пляшку підфарбованої води. П’ють далі, б’ють карти.

Так довго грали, пили, що чорт сп’янів і почав співати. Співав і хлопець. Співали, співали обидва, а ранком хлопець каже: — Я насухо співати не буду. Я заграю на скрипці. Вхопив хлопець скрипку, потягнув смичком. Чорт співає за скрипкою.

Полюбилося нечистому, бо вже до співу є і музика. — Ой друже мій! Я хотів би навчитися грати. — Я навчив би тебе, але треба потерпіти… Для того, щоб грати на скрипці, мусай помучитися. — Я терпіти буду, тільки навчи. Вхопив хлопець чортові руки, дивиться на них і каже: — Короткі твої пальці для скрипки…

Треба їх витягнути… — Витягни! — Витягну, але мусиш терпіти. Коли буду витягати, буде боліти. І сам я до того часу не міг навчитися грати, доки не витягнули мої пальці. Погодився чорт.

Взяв хлопець свердла, вивертів у колоді десять дірок та й каже: — Сунь пальці. Чорт пальці засунув. Хлопець забив залізні клини попри пальці. Спершу мало, а далі більше, більше, так, що всі чортові пальці чіпко імив залізними клинами в дірах. Коли чортові пальці були в колоді затиснуті, хлопець-садівник вхопив залізну довбню і б’є по колоді. Чорт кричить, верещить: — Дай мені спокій! Не треба вже скрипки!

— Ой, ти дуже швидко навчився грати на скрипці! — сміється хлопець.- Я тобі говорив, що треба терпіти муки… Та хочеш, не хочеш, а тепер ти у моїх руках. Б’є хлопець-садівник залізною довбнею чорта по голові.

Чорт верещить так, що мури дрижать. — Ой, пусти мене! Будь такий ласкавий і добрий! Не хочу більше музики! Хлопець не слухає, б’є, періщить.

— Ой, пусти мене, пусти! — Відпущу тільки так, коли підпишешся, що сюди ніколи більше не прийдеш. А коли не підпишешся, буду бити до загибелі. Взявся чорт і підписав договір, що ніколи більше не явиться в царській канцелярії. — Але чи ти знаєш, що я не можу бути без служби?

Коли я це місце кину, мушу іськати інше. Бо я не можу без того жити, щоб не чинити людям зла. Коли сам підпишешся, що мені даш спокій, не прийдеш до мене на інше місце, згоду даю. Бо коли прийдеш і туди, там я тобі вчиню смерть. Думає хлопець: «А чого я маю іти на інше місце? Най іде чорт, куди хоче. Треба, щоб його тут не було!» — Добре, я підпишу, що не прийду, де ти будеш порядкувати. І підписали вони угоду.

Хлопець звільнив одного пальця чортової лівої руки, нечистий кров’ю поклав печать. Хлопець знову ткнув чортового мізинця до дірки в колоді, знову клином прибив. Знову вхопив залізну довбню і натішився на чортові. Верещав, стогнав чорт так, що мури дрижали. Ледве чорт живий залишився. Не так швидко все проходило, як в казці говориться. Бо уже і північ минула, а хлопець нечистому каже: — Я йду спати, а ти мовчи!

Щоб я голосу твого не чув. Бо тільки мене пробудиш криком, піднімуся і буду бити доти, доки не погинеш. Відчинив хлопець-садівник вікно, викинув чорта. Висить чорт на мурі за вікном, а колода залишається в канцелярії, Ліг хлопець спати. Чорт терпить, мучиться, бо дуже його болить. Та мовчить, бо знає: як тільки застогне, як тільки заплаче, хлопець буде бити до смерті. Хлопець солодко заснув, а чорт далі на мурі висить.

Настав день, вранці цар іде дивитися, що сталося з вояком у канцелярії. Сходи повели наверх. Цар і не втямив, що на мурі висить чорт. А нечистий почув царя, коли той чоботищами ступав по східцях. Чорт кличе, просить: — Чоловіче, змилуйся!

Не йди до канцелярії, бо прокинеться пан, а тут вже смерть буде і твоя, і моя. Бо той пан такий злий, що кінця його злості нема. А коли він так примудрував, що мене імив, тебе легко погубить. Цар тільки посміхнувся, коли увидів, як висить чорт. Не слухав чорта, тільки пішов далі, постукав у двері. Хлопець не чує, бо спить солодко.

Постукав цар знову, той не чує. Догадався цар, що «пан» спить, і почав бити у двері голосніше. Вояк почув, відчинив двері, впустив царя досередини. Коли цар увидів, що хлопець живий, зрадів. — Що нового? — Так і так, пресвітлий царю!

— І все розповів, як перехитрив і піймав чорта. Радіє цар, а хлопець йому подає документа й каже: — Тут маєте підписаний договір па те, що нечистий до вашої канцелярії більше ніколи не прийде. Прочитав цар договір, похвалив вояка: — Вчинив ти добре. Сягнув хлопець рукою крізь вікно, вхопив чорта за волосся, потягнув до кімнати. Взяв залізну довбню знову і на очах царя дубасив чорта. — Це даю тобі на прощання, щоб ти не забував: сюди ніколи не смієш являтися. Звільнив хлопець чортові пальці з колоди, зник нечистий, і ніхто не знає, куди подівся.

Вояк і цар пішли з канцелярії. — Ну,- говорить цар,- я своє слово дотримаю: пообіцяв доньку тому, хто прожене нечистого з канцелярії, обіцянку виконаю. Ще сьогодні заручишся з моєю дочкою, й будемо готуватися до весілля. Молоді повінчалися. На гостину зібралися з цілого світу царі, королі, міністри. Там така гостина була, така музика була, такі співи лилися, що їх було чути аж до нас, на Закарпатську Верховину, ще й до мого рідного села Дулова на Тячівщині.

Запросив молодий на весілля свого батька і маму, всіх братів, сестер. Рідним хлопець дав велику нагороду — таку, що їм уже не треба було нічим журитися. Братів послав до школи. Коли вони вивчилися, дістали добру службу, поженилися і добре собі жили. Вельможні пани заздрили їм і ненавиділи їх. Після весілля молоді жили щасливо, у любові і згоді. Обоє були красні, розумні, батько й мати мали з них радість, а простий народ їх любив.

Час минав. Через п’ять-шість літ після весілля задумав молодий піти с жінкою на прогулянку. Сіли вони на бричку. Коні як орли, голови несуть верхом, летять з бричкою так, що з-під коліс полум’я сапає. Досить від міста віддалилися, коли видять: широка ріка. Вода в ріці вирує, аж страшно дивитися.

Коли наблизилися до моста, чорт вискочив і став перед бричкою. Бо чорт давно знайшов під мостом місце й звідси чинив людям різні біди — лякав худобу, перевертав вози. Каже чорт: — Ти підписав договір, що не будеш мені ставати поперек дороги. Слова ти не здержав, бо договір порушив, тому тепер я тебе погублю. Хлопець говорить: — Та що чинити?

Коли так, така моя доля… Роби, що сам хочеш. Тільки я прошу тебе: послухай мене, як я послухав тебе, коли ти був у біді… — Ну, кажи, що просиш? Хочу чути!

Бо ти великий мудрак і хитрун. — Я дурити тебе не буду. Тільки я хотів би, щоб ти мені дозволив ще погратися з моєю жінкою. Вона прекрасна, і я дуже люблю її. — Дозволяю! Чорт дуже боявся хлопця й уважно придивлявся, що той буде чинити.

Ураз чорт несамовито закричав: — Ага! Ти мене ще раз не обдуриш! Я добре виджу, що ти на мене діри вертиш! І відразу зник чорт так, що тільки вітром подуло. Прогриміла бричка мостом, а коли Іван повертався, чорта не було. Від того часу люди щасливо переходили міст, ніякої біди з ними не ставалося. Іван жив з жінкою в новій палаті.

Цю палату їм побудував цар після весілля, була вона недалеко від давньої. Царівна — Іванова жінка — майже кожного дня ходить до батька, до своєї матері. Якось вона прийшла до старого царя, а той читає телеграму. Читає і плаче. Сльози залили скатерть па столі. — Пресвітлий царю, милий наш батьку!

— каже вона.- Що ви читаєте і чого ви плачете? — Ой дитинко моя дорога! Плачу я не з радості. Плачу з великого смутку. Погине наш народ, всі ми погинемо. Поганий цар оголосив нам війну.

Вже завтра наступить на нашу країну, почне палити, вбивати, нищити. Ворог дужий і лютий, оборонятися від нього не можна. Заплакала царівна і з сльозами на очах повернулася до чоловіка. Івана, чоловіка царівни, страх взяв, коли побачив заплакану жінку. — Чого ти, небого, плачеш? Може, я тобі лихо чинив?

Чи хтось інший тебе образив? Скажи, я з ним порахуюся! — Ні ти, ні інший, ніхто мені кривди не чинив. Та мушу тобі сказати сумну новину: поганий цар оголосив нам війну. Вже зараз іде мобілізація війська…

— То дійсно страшна новина. Вийшов Іван-садівник з свого будинку до саду, став за кущем, покрутив перснем: — Що потребуєш, пресвітлий царю? — Завтра почнеться війна. Мені треба коня, зброю, одяг. Хотів би я полетіти під самим небом і розбити погану армію. — Станеться так, як хочеш.

Хлопець вчинився хворим. Швидко покликали лікарів, дали повезти його до лікарні. Коли везли, він по дорозі став, крутнув перснем. — Що потребуєш, пресвітлий царю? — Срібного коня, срібну шаблю і рушницю, срібний одяг! Відразу все з’явилося. Іван скочив на коня, знявся в повітря і над військами, що марширували на фронт, полетів до границі.

Через кілька хвилин він побив погане військо, забив поганого царя, повернувся на місце, де стояла бричка, що везла його до лікарні. А лікарня була під горою. Тут були всілякі мінеральні води, купелі. Лікарі поклали Івана до лікарні, дають йому ліки. Стало Іванові краще, і ще того дня він повернувся додому. Зраділа жінка Іванові.

Старий цар з своїми військами вертається з фронту. Першим ділом цар зайшов до зятя. — Як тобі є, Іванку? — Уже ліпше! Як ви маєтеся? — Добре, бо війна виграна.

— Як? — Звідкись явився витязь на срібному коні, з срібною шаблею й через кілька хвилин порубав погану армію. — Звідки той витязь? — Я теж хотів би знати. Та він полетів, як стріла, і не говорив з нами. Переночували ніч, а на другий день старий цар знову дістає телеграму: «Готуйся до війни». Царівна знову знайшла свого нянька в сльозах. — Чого плачете, няньку?

— Плачу, донечко, бо інший поганин — брат першого — оголосив нам війну. Цей сильніший уже. Вчора нас врятував славний витязь, а тепер хто нам поможе? Погинемо всі, пропаде наша країна. Царівна з сльозами на очах розповіла чоловікові сумну вістку. Вийшов Іван до саду погуляти, заховався в кущах, крутнув перснем.

— Що потребуєш, пресвітлий царю? — Поганий цар оголосив нам війну. Мені треба золотого коня, золоту шаблю, золоту одежу, щоб я міг знищити вороже військо. — Станеться так, як просиш. Іван знову прикинувся хворим, знову везуть його до лікарні. По дорозі піднявся, крутнув перснем: — Що потребуєш, пресвітлий царю? — Златогривого коня, золоту шаблю, золотий одяг.

Відразу жадане з’явилося. Іван скочив на коня, знявся над військами, що марширували на фронт, і полетів до границі. За кілька хвилин посік погане військо, порубав поганого царя. Закінчилася війна… Наш цар радіє, кличе витязя, але той його не слухає, їде собі геть. Прилетів Іван на місце, де стояла бричка. Зійшов з коня, сів до брички, привезли його додому, поклали «хворого» лежати.

Жінка журиться, плаче. Повернувся старий цар з фронту, поспішив до зятя. — Як ти маєшся? — Уже ліпше… що нового у вас? — відповідає і питає Іван.

— Добра новина! Ми війну виграли… Знову прилетів на златогривому коні славний витязь, розбив ворога… Переночували ніч. Рано-вранці царівна знайшла свого батька в сльозах. — Чого ви плачете, няньку? — Як не плакати, коли поганий цар — старший над цілим світом — оголосив війну.

Тепер всі погинемо. Про все чоловіку царівна розповіла. — Біда!..- сказав він. Похворівся знову молодий цар. Везуть його до лікарні. По дорозі зійшов з брички, крутнув перснем. — Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Потребую діамантового коня, діамантову шаблю, діамантовий одяг. Поганий цар напав на нашу державу… Чи переможемо його? — Переможемо!.. І з’явився діамантовий кінь, діамантова шабля, діамантовий одяг. Одягнувся Іван, взяв до рук шаблю і скочив на коня… Піднявся Іван під самі небеса, полетів на границю.

Військо дивиться й думає, що то, певно, сонце впало з неба — таке велике сяйво залило світ. Лицар спустився над поганським табором, порубав військо, забив поганого царя. Та в тій битві був поранений в йогу. З рани дуже потекла кров, наш цар розірвав хустку і перев’язав лицареві рану… Розійшовся фронт, закінчилася війна. Іван на діамантовім коні прилетів на місце, де стояла бричка, що везла його до лікарні. Зійшов з коня, сів до брички, привезли пораненого додому її поклали до ліжка.

Минув якийсь час. На чолі з царем військо повернулося з фронту, по цілій державі радість і свято. Всі веселяться, музика грає, на будинках — прапори. Іван лежить. Жінка вночі весь час коло нього. Втямила вона, що нога його перев’язана.

— Що сталося? — Так і так… лікарі випустили нездорову кров. Приглядається жінка й видить, що рана перев’язана батьковою хусткою. Питає вона вранці царя: — Няньку, чому Іванова нога перев’язана вашою хусткою? — Що за хустка? — Кривава…

Бо в Івана рана на нозі. Тільки тепер догадався цар, що він перев’язав витязеві рану на нозі своєю хусткою. Схопився й побіг до зятя: — Ану, покажи ногу! Що тебе болить?.. Іван мусив показати поранену ногу…

Впізнав цар свою хустку й дуже зрадів: — Як видно, славний витязь на срібнім, золотім і діамантовім коні — це ти! Я вже, Іванку, старий, мені важко правити великою державою, передаю царство на тебе. Перебрав Іван державу, і з того часу настав мир в цілому світі. Війни вже більше не було. Люди жили щасливо. На цьому і казка закінчилася.